Трускавець та кіно – ці поняття стоять поряд завдяки Олегові Карпину, котрий більше десяти років тому запалився ідеєю-мрією хоча б на декілька днів у році перетворити курорт на культурну кіностолицю. І ось найспекотніший день 2021 року 24 червня знову відкрив ці прекрасні дні-миті, які зовуться Трускавецьким Міжнародним кінофестивалем «Корона Карпат». Вже дев`ятим.
Ефектна церемонія відкриття, шарму якій додали оркестр мажореток зі Львова та співак і актор Михайло Грицкан, більше часу проходила в залі, ніж на вулиці – через спеку. Червоною доріжкою пройшли зірки, а потім нею могли собі спацерувати нормальні люди. Тобто, все як в нормальні часи, тільки наявні вільні місця в залі нагадували про обмеження карантину.
Та найголовніше в кожному кінофестивалі – фільми. І тут, напевно, дався взнаки важкий коронавірусний час, час безгрошів`я, час тривоги і очікувань. Бо, виглядає, нема на цьогорічному кінофестивалі веселих життєрадісних фільмів, нема аналогів «Ізі», «Шляхетних волоцюг» чи «Моїх думок тихих». Зрештою, нема й фільмів рівня «Гірської жінки на війні». Натомість багато важких фільмів, окремі з них навіюють безпросвітність та чорну порожнечу. Воістину, війна та пандемія наклали свій відбиток на творчість в кіноіндустрії України.
Фільмом, який відкрив фестиваль, стала стрічка «Земля блакитна, ніби апельсин». Ось як її оцінює Анна Литвин, трускавчанка, громадська діячка, авторка проєктів «Перехресні стежки» та «Трускавецький ЛітФест».
– Після урочистої церемонії відкриття фільм Ірини Цілик “Земля блакитна, ніби апельсин” вдарив під дих, ввірвався в свято пусткою війни, що триває вже сім років і яскраво демонструє паралельні світи життя в мирній країні і прифронтовій зоні. Жінка Ганна живе в прифронтовій Красногорівці, виховує чотирьох дітей і ніби фільмує це життя, щоб не забути, як при кожному обстрілі всі спускаються в підвал і моляться, щоб залишитися живими. Коли тихо – діти йдуть в школу, грають на музичних інструментах, знімають любительське кіно. Дочка Мирослава поступила в київський інститут на операторське відділення і прем’єра її першого фільму відбулася в цьому пошарпаному війною місті. Війна – це пустка, говорить Мирослава. Війна – це коли твої друзі виїжджають і розчиняються десь в світі і зникає тепло і світло…появляється “буржуйка” як джерело життя. Цей фільм не збере касу, ба, навіть безкоштовно люди не готові додивитися його до кінця. Він виводить з зони комфорту, від нього хочеться плакати від безсилля і співчуття до заручників обставин…, – ділиться враженнями Анна Литвин.
Про війну та навколовоєнну тематику були й інші фільми четверга – «Антон та червона химера», «Черкаси», «Моя війна». І навіть «Спадок брехні», задуманий як детектив-бойовик типу шпигунського пригодницького аналогу ряду західних стрічок, теж наближений до цієї тематики. Щоправда, «Спадок брехні» виявився здійсненням приказки «На перехвалені ягоди не треба йти». Інакше кажучи, міг би бути ліпшим.
Щодо короткометражних фільмів, то з побачених вразив «Схрон», де є чіткий месидж суспільству. Нудно було сидіти зранку в п’ятницю на студентських фільмах, відверто нудно. Щоправда, кажуть, був один хороший фільм про телефонний дзвінок у часі, але більшість «сируватої» продукції не користувалася попитом у глядача. Тому зал Народного дому був значно порожнішим, ніж зали «Злати». Зрештою, передбачувано і традиційно.
Щодо повнометражних фільмів п’ятниці, то «Наші котики» вже не новий фільм, його глядач бачив і оцінив ще торік. «Пекельна хоругва» – для любителів козаччини, «Стрий. Легенда» – позаконкурсна програма, хороша театральна вистава в форматі фільму.